ВІЛ/СНІД без міфів: чому стигма залишається проблемою громадського здоров’я

☝️Про ВІЛ говорять уже десятиліттями, однак навколо цієї інфекції досі існує чимало страхів, стереотипів і хибних уявлень. І хоча науковий прогрес у галузі медицини за цей час досягнув значного розвитку, суспільне сприйняття про цю інфекцію не завжди відповідає рівню сучасних знань. Таким чином, боротьба з ВІЛ сьогодні охоплює не лише тестування, профілактику та лікування, а й протидію стигматизації, яка може стати прихованою перешкодою для своєчасного звернення по медичну допомогу.

Стигматизація, пов’язана з ВІЛ, включає негативні уявлення, упереджену оцінку та ставлення до осіб, які живуть з цією інфекцією. Така стигматизація може виявлятися через страх соціальної взаємодії, уникнення звичайних побутових контактів, поширення образливих висловлювань та пліток, призводячи до соціальної ізоляції або хибного переконання в особистій відповідальності людини за свій діагноз.

Коли ці упередження перетворюються в конкретні дії, такі як відмова в наданні послуг, нерівне ставлення чи обмеження прав, це вже кваліфікується як дискримінація. А саме дискримінація може мати негативний вплив на профілактичні заходи, діагностику, лікування та загальне благополуччя осіб, які живуть з ВІЛ.

Однією з причин існування стигми залишаються міфи про шляхи передачі ВІЛ. Досі можна почути, що вірус нібито передається через обійми, рукостискання, спільний посуд, перебування в одному приміщенні або звичайний побутовий контакт. Насправді такі контакти не становлять ризику інфікування. ВІЛ передається лише за певних умов, коли людина контактує з інфікованими біологічними рідинами. Він не передається через обійми, рукостискання, спільний посуд, побутові предмети, перебування в одному приміщенні, кашель або чхання. Не передається він і через укуси комарів чи інших комах. Тому боятися людини через сам факт її ВІЛ-позитивного статусу — немає медичних підстав.

Ще один поширений міф полягає в тому, що ВІЛ нібито стосується лише «певних груп людей». Насправді ВІЛ може інфікувати будь-яку людину за наявності відповідного ризику. Тому поняття «безпечна людина» чи «небезпечна людина» є неправильним підходом. Оцінювати потрібно не зовнішність, соціальний статус або спосіб життя людини, а конкретні фактори ризику та використовувати доступні методи профілактики й тестування.

Важливо також розрізняти ВІЛ та СНІД

ВІЛ — це вірус імунодефіциту людини, а СНІД — синдром набутого імунодефіциту, тобто найбільш пізня стадія ВІЛ-інфекції, яка може розвиватися без ефективного лікування. Сучасна антиретровірусна терапія пригнічує розмноження вірусу, допомагає зберігати та відновлювати функцію імунної системи й запобігає прогресуванню захворювання. Саме тому раннє виявлення ВІЛ та своєчасний початок лікування мають принципове значення.

Одним із найважливіших досягнень сучасної боротьби з ВІЛ стала формула «Н = Н» — «не визначається = не передається». Якщо людина регулярно приймає антиретровірусну терапію та має стабільно невизначуване вірусне навантаження, вона не передає ВІЛ статевим шляхом. Це не означає, що вірус повністю зникає з організму, але його кількість стає настільки низькою, що він не передається статевому партнеру.

Тоді виникає закономірне запитання: якщо медицина вже так далеко просунулася, чому стигма залишається проблемою громадського здоров’я? Відповідь полягає в тому, що стигма безпосередньо впливає на поведінку людей. Людина може не проходити тестування, приховувати свій статус, відкладати звернення до лікаря або уникати лікування через страх осуду. ВООЗ розглядає стигму та дискримінацію як значні бар’єри для доступу до послуг, пов’язаних із ВІЛ. Оскільки людина може боятися не самого медичного діагнозу, а того, як на нього відреагують оточення чи медичні працівники. І в результаті соціальна проблема перетворюється на проблему громадського здоров’я.

Особливо важливо, що стигма може виникати навіть у системі охорони здоров’я. Якщо пацієнт боїться осуду, порушення конфіденційності або упередженого ставлення з боку медичного працівника, він може відкласти звернення по допомогу. Саме тому процес надання медичних послуг має бути вільним від стигми та дискримінації, де кожна людина може отримати необхідну допомогу без страху та приниження.

Важливо зауважити, що стигма має ще один вимір — внутрішній. Людина може почати сприймати негативні суспільні стереотипи як правду про себе. Це називають самостигматизацією. Вона супроводжується соромом, почуттям провини, страхом розповісти про свій статус близьким, соціальною ізоляцією та погіршенням психічного самопочуття.

В Україні ситуація поступово змінюється. Дослідження, проведене серед людей, які живуть з ВІЛ, показало суттєве зниження окремих проявів дискримінації. Зокрема, у 2020 році частка людей, які повідомляли про плітки та погрози через ВІЛ-статус, була значно нижчою, ніж у 2010 році. Водночас самостигматизація через власний ВІЛ-статус — залишається серйозною проблемою.

💡Пам’ятайте, що подолання стигми починається не лише з великих державних програм, а й із повсякденної поведінки кожного з нас. Важливо використовувати коректну лексику, не робити припущень про ВІЛ-статус людини, не поширювати неперевірені твердження та не сприймати діагноз як характеристику особистості. Людина, яка живе з ВІЛ, передусім залишається людиною — зі своїми професійними планами, почуттями, родиною, мріями та правом на повагу.

👩‍⚕️Громадське здоров’я — це не лише боротьба з вірусом, а й створення середовища, у якому людина не боїться звернутися по допомогу. Тому протидія стигмі та дезінформації є важливою частиною боротьби з ВІЛ. Коли страх замінюють знаннями, а осуд — підтримкою, люди частіше тестуються, отримують лікування та продовжують повноцінне життя.